Українські традиції виховання, навчання, розвитку особистості дитини мають глибокі історико-етнографічні основи. Звичаї, що формувалися протягом віків, під впливом історичних подій, суспільних, геополітичних процесів, побуту українців, розвитку науки і техніки, культури і мистецтва містять значний педагогічний потенціал.
Державна політика в галузі освіти забезпечує побудову освітнього процесу з максимальним акцентом на національні звичаї і традиції, історію, культуру і мистецтво. Весь зміст освіти в Україні, безперечно, має українознавчий характер: освітні програми всіх навчальних дисциплін сприяють формуванню національного світогляду, усвідомленню дитиною себе українцем, важливою частиною нації, українського народу.
Сьогодні, в умовах війни з російським загарбником, національно-патріотичний зміст української освіти набуває пріоритетного (стратегічного) значення.
Концепція Нової української школи базується на формуванні ключових компетенцій особистості в контексті глобалізації суспільства, з урахуванням євроінтеграційних процесів в Україні. Хоча однією з ключових компетенцій випускника НУШ є громадянські компетенції, вільне володіння державною мовою, наразі необхідно максимально активізувати українознавчі аспекти освітнього процесу. Виникла гостра потреба у створенні навчально-методичного забезпечення, можливо, абсолютно нового інтегрованого світоглядного курсу українознавства. Його зміст та всі матеріали мають сприяти формуванню цілісної картини уявлень дитини про державу, її історію, культуру, звичаї і традиції, і про себе, як громадянина України. Такий предмет, такий підручник і методичний кейс до нього є критично необхідними сучасним школам, які вже третій рік працюють дистанційно і не можуть у повній мірі забезпечити якісний освітньо-виховний вплив на особистість дитини. Окремих посібників, матеріалів, уроків, тем, що знайомлять дитину з українським декоративно-ужитковим мистецтвом, фольклором, звичаями і традиціями, видатними постатями і подіями в історії України, є достатньо у методичній скарбниці кожного вчителя. Переважно, ці теми реалізуються в позакласній виховній роботі і мають пізнавально-розважальний формат. Ще на початку 90-х ( та і до того) у школах були поширеними заходи у вишиванках, інсценізації певних обрядів, конкурси українських пісень і танців. Вони здебільшого мали епізодичний формат, який не давав змоги сформувати систему знань про Україну і українців. Тогочасний курс «Українознавство» та пропоновані МОН програми містили переважно теми фольклорних досліджень, українського народного календаря. Цей курс цей був у варіативній складовій навчальних планів, тобто, не обов`язковий для всіх! Так поступово предмет гуманітарної галузі знань про економічну, політичну, соціальну, культурну, історичну проблематику України, а також про життя української діаспори за кордоном у закладах освіти став другорядним… Сьогодні варто це змінити.
Ключовим реалізатором державної політики в галузі освіти є педагоги. Українські вчителі в сучасних реаліях успішно долають різні виклики, забезпечуючи освітній процес. Проте необхідно посилити підготовку фахівців саме в українознавчому контексті. Як навчали педагогів до роботи з новим Держстандартом НУШ, так сьогодні слід формувати кейси з українознавства.
Коли дитина з раннього віку бачитиме у вишиванці оберіг, розумітиме символіку кольорів і орнаментів, коли з`явиться усвідомлення значення певних обрядів і традицій свого народу, тоді вона зможе усвідомити себе українцем, для якого Батьківщина – це не просто місце народження, а друга частина «Я», його сила і слава.